|
Христа славьте, кресты ставьте!Православие.Ru / Интернет-журнал, 23 августа 2006 г. http://www.pravoslav... Иван Пиковский Несколько лет тому назад началось возрождение традиции ставить в Иосафатовой долине (близ села Голинченцы Винницкой области, Украина) кресты в знак того, что верующие готовы разделить с Господом чашу Его страданий и нести свой жизненный крест. Известное еще в начале XX века место паломничества 15 августа 2006 года вновь привлекло множество верующих. История Иосафатовой долины Из истории села Голинченцы известно, что до XVII века на том месте был непроходимый дремучий лес. Во второй половине XVII века Подольские земли были оккупированы турецким султанатом. Жители деревень, которым угрожала опасность, искали убежища в Калиновском православном монастыре недалеко от Шаргорода. Вероятность попасть в рабство или быть убитыми грозила отовсюду. И в монастыре могли появиться янычары. Как повествует легенда, Божия Матерь, явившись некоторым монахам в сонном видении, благословила идти в сторону утренней зари и там искать спасения. И пошли все собравшиеся в обители на восток, в дремучие леса. На третий день остановились на ночлег возле колодца, и там, вдруг, обрели спокойствие. Снова явилась им в сновидении Матерь Божия, с небес благословляя округу. И на этом месте монахи основали новую обитель. А так как они были совсем бедными, округе дали название Голинченцыi. Миряне стали там строить дома, и со временем образовались четыре села по четырем сторонам света. А в середине – долина и колодец с целительной родниковой водой. Возле него постоянно стали совершаться молебны, а место то прозвали Иосафатовой долиной (по аналогии со знаменитой долиной под Иерусалимом – местом грядущего Страшного суда). 1923–1925 годы Много лет прошло после тех чудесных событий. Турецкая угроза миновала, но еще не раз менялась власть над Подольскими землями. Но вот опять Божия Матерь явила Свой особый промысл жителям этой долины. Случилось это во время жатвы в 1923 году. Пастух Иаков пас стадо коров, а невдалеке 12-летняя девочка Кристина пасла овец. Иаков часто молился у колодца и в жаркую пору обливался целебной водой. Как-то он увидел прямо в воде отображение Матери Божией с Младенцем. Нимб Ее сиял золотистым светом. Но страха и оцепенения он не ощутил. «Матерь Божия, что нам делать?» – успел спросить пастух. «Христа славьте, кресты ставьте!» – услышал он в ответ, и Матерь Божия, благословляя его и всю округу, уже таяла в воздухе, поднимаясь к небу. Иаков сразу же побежал в близлежащее село Голинченцы и рассказал все, что видел. Неонилла Петринская С хоругвями и образом святителя Николая селяне вместе со своим священником – отцом Тихоном Петринским пришли к колодцу. Тут они и установили первый дубовый крест. Слава про чудо распространилась мгновенно. В этот же день кресты установили жители соседних селений Русавы, Попелевки, Ксьондзовки, Шпикова, Рахнова, Зведеновки и Джурина. К осени вся Иосафатова долина была уже усеяна крестами. Неделями и месяцами люди несли их на руках отовсюду. Далекие Кубань и Одесса, Приднестровье, Бесарабия и Донбасс присылали свою хвалу Господу. Добирались поездами и с Далекого Востока. Местное советское руководство стало беспокоиться, когда в такой глуши крестов стало появляться все больше и больше. Секретная докладная записка от 24 ноября 1923 года Могилев-Подольскому облисполкому на имя подольского губернского главы повествует, что в Иосафатовой долине «случаются многочисленные случаи исцеления от различных заболеваний, что вызывает неимоверный наплыв людей на религиозные действия, которые проводятся на месте явления загадочной женщины с ребенком. Это все выходит за рамки коммунистической идеи, потому является вредным»ii. Специальная комиссия исполкома приняла решение не только стереть с лица земли кресты, но и перевоспитать участников событий. Конные разъезды милиции останавливали потоки паломников, кресты распиливали на дрова. «Активисты-ликвидаторы» награждались премиями. Тех же, кто укрывал паломников, брали под арест. Так, 50 человек, избитые и окровавленные, в лохмотьях и босые, по снегу пешком были направлены сначала в Шаргород, а оттуда этапом – в Винницу. Им хотели приписать «государственную измену», но никто из них не признал себя виновным и не отрекся от веры. Всех ужаснула мученическая смерть пастуха Иакова. В подземелье его живым загрызли крысы. Остальных 49 заключенных после допроса выгнали на улицу. Ободранные и голодные, они пешком вернулись в Голинченцы и увидели… 16 тысяч крестов, которые появились за зиму после почти полной «ликвидации» Иосафатовой долины. Это были новые кресты, присланные из далеких мест, куда еще не успела дойти новость о расправе над местом молитвы. Дороги к Голинченцам снова перекрыли. И когда стало казаться, что повторно срезаны все кресты до единого, следственная комиссия возобновила свою работу. Это было весной 1924 года. Почти полтора года шло расследование. 21 июня 1925 года в зале винницкого губернского суда началось самое громкое дело тех лет на Подолье, которое в хрониках официально называлось «Дело про кресты на Иосафатовой долине». На скамье подсудимых оказались 9 священников и 18 мирян. Из доклада гражданского обвинителя можно узнать, что за пять месяцев 1923 года в долине побывало более миллиона пятисот тысяч верующих. Это больше населения всей области. Бывшего народного судью, юриста Сумневича, за то, что он написал просьбу о выделении земельного участка под кресты и для монастыря, признали социально небезопасным для советской власти. Прокурор Попов пытался подвести обвинения на подсудимых под статьи 120 (использование религиозных обрядов в корыстных целях) и 119 (которая предполагает и контрреволюционную цель). Но следователи не нашли достаточное количество подтверждающих фактов. Крестоношение никогда Уголовным кодексом не запрещалось. Тем не менее, обвиняемых осудили на разные сроки принудительных работ вплоть до четырех лет со строгой изоляцией. Юристу Сумневичу и священникам после заключения запрещалось проживать на Украине на протяжении трех лет как социально небезопасным. Иван Артемович Залецкий Но «правы пути Господни, и праведники ходят по ним, а беззаконные падут на них» (Ос. 14, 10). Понять «дивные дела» дано не каждому. Господом дан разум, чтобы познавать тайны Божии, а сердце – чтобы верить. Когда отец Тихон отошел в вечность, отслужив верой и правдой в селе почти пол столетия, семью Петринских выгнали из родового гнезда. Дочерей-инвалидов забрали родственники в Киев, а матушку, уже смертельно больную женщину, приютила мать Ивана Артемовича Залецкогоiii. От него и стала известна в наши дни история Иосафатовой долины. Матушка Неонилла Петринская жила в семье Залецких с 1944 года. Она рассказала про явление Божией Матери пастуху Иакову и девочке Кристине и про историю с крестами. Детские впечатления про услышанное настолько сильно повлияли на Ивана Артемовича, что он впоследствии стал собирать воспоминания старожилов, свидетелей судебного процесса, работал с архивными материалами тех лет. И, стремясь сохранить память про события в долине, он писал статьи в газетыiv и журналы, рассказывал про чудо по радио. Благодаря и его стараниям восстановилась традиция паломничества в Иосафатову долину и установка крестов возле колодца. Возрождение паломничества Память о чуде почти не сохранилась. Но любовь к родному краю и его святыням, преодолевая атеизм, раскольничество и агрессивное протестантство дошла до наших дней. Указателем пути к Иосафатовой долине сейчас служит деревянная церковь святого Димитрия. Украшенный рушниками крест при дороге, которая идет на хутор Петровского, говорит о приближении к чудесному колодцу. Живописная долина Подольского края манит своей отдаленностью от мирской суеты, тишиной и уютом. Но не так было 15 августа 2006 года. В тот день было шумно и многолюдно. Тысячи человек пришли в Иосафатову долину с крестами, иконами и хоругвями, чтобы засвидетельствовать свою веру во Христа и вспомнить чудесное явление Божией Матери. Каждый церковный приход Винницкой епархии направил по одному и более автобусу паломников, были приезжие и из других регионов Украины, Молдавии, Беларуси и России. В торжествах приняли участие два епископа и около 200 священников. «Назначение крестного хода, – как сказал митрополит Винницкий и Могилев-Подольский Макарий, – возродить религиозность среди верующих, возродить среди них ответственность за свое призвание. И, прежде всего, возродить среди них исполнение заповеди Господней: “Кто исповедает Меня пред людьми, того исповедаю и Я пред Отцем Моим Небесным” (Мф. 10, 32). Задача крестного хода – утверждать людей в вере, в Православии, помочь выработать у них мужество, чтобы они не боялись своей веры, не боялись своей ответственности перед Богом и перед обществом». Икона, изображающая явление Богоматери в Иосафатовой долине. Написана в 2006 г. Немного на Земле существует мест, где являлась Божия Матерь. Из наиболее известных, это Афон, Почаев и некоторые другие. Явление Ее в нашей епархии, это, как отметил владыка Макарий, чудо не только для жителей Подолья, но и для всей Украины. Люди незаслуженно забыли это место. И те болезни и лишения, которые нас постигли, случились по причине забвения этого великого события. Советская власть многое сделала, чтобы «долина крестов» была стерта с лица земли, а мученически пострадавшие священники и миряне – из памяти народа. Пришедшие же 15 августа собрались, чтобы восстановить утраченную память о чудесном явлении Богородицы, возблагодарить Ее и просить благословения и молитв к Иисусу Христу. Сотни установленных в Иосафатовой долине крестов – больших и маленьких, установленных от приходов или индивидуально, – явились в наши дни ярким свидетельством возрождающейся в народе веры и любви к Богу Отцу и Божией Матери. За Божественной литургией, которая совершалась в долине у колодца, молились за всех обездоленных, за тех, кто пребывает в бедности, а в конце читалась молитва за всю Украину и ее народ. Мужество и непреклонность всех, без исключения, подсудимых велит нашей христианской совести помнить их имена: пастух – Яков Мисик, невинно убиенный; мученики, исповедники за веру православную: священники – Тихон Петринский, Константин Жолткевич, Владимир Ильинский, Иван Черняховский, Виталий Шуляка, Виктор Завадский, Александр Любинский, Иосиф Иванько, Петр Васильковский; юрист — Василий Сумневич; крестьяне – Василий Садовника, Григорий Сирук, Авксентий Бабий, Трифон Бондарь, Август Кашевский; бедняки – Роман Садовника, Тимофей Бондарь, Евгений Форманюк, Филимон Захарчук, Григорий Бацалай, Федор Собцев, Дмитрий Иваника, Епистимия Бабий, Евфросиния Набуральная, Иван Дидык, Иван Шлянсковой, Иван Мороз-Гуменюк. i От словосочетания «голi ченцi», в пер. с украинского – голые монахи. ii Текст записки опубликован в газете «Одигитрия» (2006, № 6 (53); там же – ссылка на архивный документ: ф. Р-925, оп. 8, с. 73, а. 8–9). iii В 2006 г., в Крестопоклонную неделю Великого поста, Иван Артемович Залецкий трагически погиб, так и не закончив своей книги про Иосафатову долину. iv Для подготовки статьи использовалась публикация Ивана Залецкого в газете «Одигитрия» (2002, № 20–22). |
20 june 2009
|
Диякон Владислав ДЕМЧЕНКО. Історія Іосафатової долини 18.08.05. Історію Йосафатової долини повідав нам Іван Залецький – місцевий мешканець, який присвятив велику частину свого життя збиранню історичних матеріалів про рідне село Голинченці і диво, яке відбулось на Йосафатовій долині. Він показав і образ Спасителя з Чашою в руках, який зберігся з тих давніх часів. Саме цю ікону ставили біля кожного нового хреста, який з’являвся на долині, і перед нею служили Божественну літургію. Вінниця Як розповідають архівні документи, було це в спекотні жнивові дні 1923 року. Пас пастух Яків людську череду корів. Поряд дівчинка Харитинка овець пасла. Любив пастух це місце, моливсь біля кринички, цілив струджене тіло цілющою водою. Аж дивиться пастух — Матір Божа з Немовлям. Прямо у воді над криничкою. Святий німб золотом сяє. Страху не було, заціпеніння теж. — Матір Божа, що робити маємо? — спромігся промовити. — Христа славте, хрести ставте — почув у відповідь. І Матір Божа, благословляючи його і всю околицю, вже танула у повітрі, підіймаючись на небо. Пастух миттю звівсь на ноги і щодуху побіг у село. З хоругвами та образом святого Миколая поспішили голінчани за своїм священником отцем Тихоном до кринички. Вони й першими поставили тут дубового хреста. Слава про диво Господнє рознеслася враз. Ще того ж дня хрести встановили жителі сусідніх Русави, Попелівки, Ксьондзівки, Шпикова, Рахнів, Зведенівки та Джурина. До осені Йосафатова долина була вся вкрита хрестами. Тижнями і місяцями люди несли їх на своїх руках звідусіль. Далека Кубань і Одещина, Приднестров’я, Бесарабія і Донбас слали свою хвалу Господу. Добиралися потягами із далекого Сходу і Забайкалля. Місцеве начальство та обласні можновладці враз занепокоїлись, коли в такій глушині з’явилися хрести. Секретна доповідна від 24 листопада 1923 року Могилів-Подільського округвиконкому на ім’я голови Подільського губернського виконкому доповідає, що на Йосафатовій долині «трапляються численні випадки зцілення від різних хвороб, що викликає неймовірний приплив людей на релігійні відправи, що проводяться на місці Явлення загадкової жінки з дитиною. Це все виходить за рамки комуністичної ідеології, тому є шкідливим». Надзвичайна комісія губвиконкому приймає рішення не тільки знести з лиця землі хрести, але й перевиховати учасників тих подій. Кінні роз’їзди міліції зупиняли хід прочан, нагайка била й по хрестах, й по людських плечах. Село захопили чекісти. З сусідніх районів пригнали чоловіків з бардашами та пилками, кіньми та волами пиляти хрести – на дрова у Джурин та Жмеринку. Свої «активісти-безбожники» кроквами та балками на стодолу чи хату премії одержували. Селом прогнали валку з п’ятидесяти чоловік. Забрали отця Тихона, пастуха Якова, столяра Семена з жінкою Пистиною. Всіх тих, хто давав притулок прочанам. Пішки, збиті та закривавлені, в лахмітті й босі, оточені кінною міліцією, близько двох діб йшли вони у Шаргород. А звідти етапом, вже по першому сніжку — у Вінницю. Судилище йшло довго. Вже Йорданські морози рипіли в підземеллях вінницьких казематів. Та ніхто з п’ятидесяти не визнав своєї провини, не зрікся віри. Мордували, морили голодом, але так і не змогли «пришити» «державної зради». Мужність і відчуття правди у своїх вчинках, незламність всіх, без винятку, підсудних у вірі Христовій велить нашим християнським обов’язком пам’ятати їхні імена: пастух — Яков Мисик, невинно убієнний; мученики, ісповідники за віру православну: священники — Тихон Петринський, Костянтин Жолткевич, Володимир Іллінський, Іван Черняхівський, Віталій Шуляка, Віктор Завадський, Олександр Любинський, Йосип Іванько, Петро Васильківський; юрист — Василь Сумневич; селяни — Василь Садовника, Григорій Сірук, Авксентій Бабій, Трифон Бондар, Август Кашевський; бідняки — Роман Садовника, Тимофій Бондар, Євген Форманюк, Филимон Захарчук, Григорій Бацалай, Федір Собцев, Дмитро Іваніка, Єпістімія Бабій, Єфросинія Набуральна, Іван Дідик, Іван Шлянськовий, Іван Мороз-Гуменюк. Вжахнула всіх смерть пастуха Якова. Його в підземеллі живим загризли пацюки. Мученицькою смертю засвідчив істину пастух. Так нічого і не добившись, обмерзлих та обшарпаних, сорок дев’ять душ вигнали на вулицю. Коли пішки вони придибали від Вінниці до Голинчинець, то на Йосафатовій долині побачили… 16 тисяч хрестів, що знову за зиму з’явилися після майже повної ліквідації «Сафатової долини». Це були вже посланці Середньої Азії та Далекого Сходу, Півночі та Зауралля, куди ще не дійшла вістка про розправу над хрестами. Тільки коли навесні 1924 року було перекрито ходи до Голинчинець і бригади найманців ліквідували (на їхню думку) останнього дерев’яного хреста, слідча комісія відновила свою роботу. Майже ще півтора року йшло слідство. З підсудними було ясно. Достатньо було і свідків. Архіважливим завданням чекістів залишалося знайти христопродавців. Які хоча б як-небудь могли обезславити святе місце... За перегородкою, на дерев’яних лавках тісно розмістилися підсудні — дев’ять священиків і вісімнадцять мирян-заможників і бідняків. Всім їм притаманні мужність і відчуття правди у своїх вчинках, незламність, всіх без винятку, підсудних, вірність, стійкість у Вірі Христовій. Місце головного підсудного — Якова Мисика — порожнє. Його вже нема в живих. Вхід для публіки вільний. Міліція стримує хвилі бажаючих. Так 21 червня 1925 року розпочався у залі Вінницького губернського суду найгучніший на Поділлі тих років судовий процес, що в хроніці тих днів офіційно значився як «Справа про Хрести на Йосафатовій долині». Тільки 1 липня, після 30-годинної наради на вечірньому засіданні було оголошено присуд. У перший день судового процесу з’явився монах Симеон — прямо перед лавкою підсудних у своєму незмінному плащі — волосяниці і сандаліях на босу ногу. Благословивши підсудних, старець голосно заявив: «Дух Святий буде говорити Вашими устами. Амінь». Коли міліція накинулась до нього, старець Симеон перехрестився і… зник. Особливо зневажливо говорив один із «христопродавців-односельців» про юриста Сумневича. Мовляв, найбільша його провина в тому, що він — людина віруюча, хоча закінчив Томський університет, і як це він, Сумневич, що вже три роки при радвладі був нарсуддею, насмілився писати в Харків клопотання про офіційне виділення земельної ділянки під Хрести та будівництво монастиря! Висновок: це — соціально небезпечна для радянської влади людина. Усім присутнім було відомо, що по доносу цього ж односельця чекісти у Харкові в поїзді затримали сина отця Тихона — Олексія Петринського, який був делегований до Москви з вісткою — свідченням на ім’я Святійшого Патріарха Тихона про Явлення Матері Божої з Спасителем на Йосафатовій долині. Дев’ятий день — промови сторін. З виступу громадського обвинувача дізнаємося дійсно приголомшливу цифру. За п’ять місяців 1923 року на Йосафатовій долині побувало більш як мільйон п’ятсот тисяч віруючих. Це більше, ніж все населення нашої теперішньої області. Прокурор Попов у всьому бачить прояви контрреволюції. Він просить суд застосовувати тільки 119 та 120 статті Карного кодексу. Оборонцям суд відводить тільки ранішнє засідання 1 липня. Вони доводили, що у вчинках підсудних немає тих злочинів, що їх передбачають статті Карного кодексу. Так, ст. 120 говорить про використання релігійних обрядів з корисною метою, а ст. 119 передбачає ще й контрреволюційну мету. Між тим дані судового слідства не підтвердили фактів обвинувачення, тим більше зв’язків із закордонною контрреволюцією. Оборонці зазначили, що бути учасником хрестоношення ніколи Карним кодексом не заборонялося і застосовувати відповідну кару немає ніяких підстав. Усі підзахисні потребують не пом’якшення кари, а повного виправдання, — звертаються письмово до суду всі троє адвокатів. Та присуд вже давно підготовлений, як і велить диктатура войовничого атеїзму. Покарання згідно присуду: біднякам — примусові роботи; селянам, юристу і священикам — до 4 років бупру із суворою ізоляцією (термінологія присуду збережена). Священикам і юристу, який завжди захищав селян, після відбуття кари заборонялося проживати на Україні протягом 3-х років, як соціально небезпечним. Пам’ять жива… Прикрашений рушниками хрест при дорозі, що йде на хутір Петровського. Неподалік криничка. Хрест при ній — дерев’яний, небесного кольору. Свічечка — світлій пам’яті Якова — пастуха, невинно убієнного. Дзвони церкви в ім’я святого Димитрія линуть до святої кринички. Побудована з дерева ще у ХІХ столітті, вона є дороговказом до святих місць. Пограбування церкви сельчани не допустили навіть в страшні роки гоніння. Дзвони нелюди з дзвіниці вкрали, а ключів від самої церкви тітка Пистина так і не віддала, хоча сама залишилася з переламаними пальцями на руках і ногах. Помстилися вони і її чоловікові Семену, кращому столяру, що змайстрував першого хреста. Неподалік, вікнами до церкви, хата тітки Насті, учасниці тих подій, єдиної з тих п’ятдесяти, яка сьогодні ще жива. Наново відлили дзвони селяни для своєї церкви на одному з заводів України. Щоп’ятниці біля Святої Кринички вихованець Києво-Печерської Лаври отець Сергій читає Акафіст Чесному Хресту. Учні місцевої школи — у церковному хорі. Школа в селі — навпроти храму православного… Православні свято бережуть святиню Поділля. У свята і в будні йдуть сюди люди вклонитись пам’яті предків, помолитись за упокій душі Якова-пастуха, отця Тихіна, тих вісьмох священників, могилки яких нам невідомі, всіх мучеників за Віру Христову. Вода, освячена Матір’ю нашого Господа Бога Іісуса Христа, цілить дітей і дорослих, повертає жінкам щастя материнства, злагоду в сім’ї. Освячують водою будівлі, а про зцілення тварин розповідають цілі легенди. За матеріалами: Диякон Владислав ДЕМЧЕНКО. Історія Іосафатової долини 18.08.05. Історію Йосафатової долини повідав нам Іван Залецький – місцевий мешканець, який присвятив велику частину свого життя збиранню історичних матеріалів про рідне село Голинченці і диво, яке відбулось на Йосафатовій долині. Він показав і образ Спасителя з Чашою в руках, який зберігся з тих давніх часів. Саме цю ікону ставили біля кожного нового хреста, який з’являвся на долині, і перед нею служили Божественну літургію. Вінниця Як розповідають архівні документи, було це в спекотні жнивові дні 1923 року. Пас пастух Яків людську череду корів. Поряд дівчинка Харитинка овець пасла. Любив пастух це місце, моливсь біля кринички, цілив струджене тіло цілющою водою. Аж дивиться пастух — Матір Божа з Немовлям. Прямо у воді над криничкою. Святий німб золотом сяє. Страху не було, заціпеніння теж. — Матір Божа, що робити маємо? — спромігся промовити. — Христа славте, хрести ставте — почув у відповідь. І Матір Божа, благословляючи його і всю околицю, вже танула у повітрі, підіймаючись на небо. Пастух миттю звівсь на ноги і щодуху побіг у село. З хоругвами та образом святого Миколая поспішили голінчани за своїм священником отцем Тихоном до кринички. Вони й першими поставили тут дубового хреста. Слава про диво Господнє рознеслася враз. Ще того ж дня хрести встановили жителі сусідніх Русави, Попелівки, Ксьондзівки, Шпикова, Рахнів, Зведенівки та Джурина. До осені Йосафатова долина була вся вкрита хрестами. Тижнями і місяцями люди несли їх на своїх руках звідусіль. Далека Кубань і Одещина, Приднестров’я, Бесарабія і Донбас слали свою хвалу Господу. Добиралися потягами із далекого Сходу і Забайкалля. Місцеве начальство та обласні можновладці враз занепокоїлись, коли в такій глушині з’явилися хрести. Секретна доповідна від 24 листопада 1923 року Могилів-Подільського округвиконкому на ім’я голови Подільського губернського виконкому доповідає, що на Йосафатовій долині «трапляються численні випадки зцілення від різних хвороб, що викликає неймовірний приплив людей на релігійні відправи, що проводяться на місці Явлення загадкової жінки з дитиною. Це все виходить за рамки комуністичної ідеології, тому є шкідливим». Надзвичайна комісія губвиконкому приймає рішення не тільки знести з лиця землі хрести, але й перевиховати учасників тих подій. Кінні роз’їзди міліції зупиняли хід прочан, нагайка била й по хрестах, й по людських плечах. Село захопили чекісти. З сусідніх районів пригнали чоловіків з бардашами та пилками, кіньми та волами пиляти хрести – на дрова у Джурин та Жмеринку. Свої «активісти-безбожники» кроквами та балками на стодолу чи хату премії одержували. Селом прогнали валку з п’ятидесяти чоловік. Забрали отця Тихона, пастуха Якова, столяра Семена з жінкою Пистиною. Всіх тих, хто давав притулок прочанам. Пішки, збиті та закривавлені, в лахмітті й босі, оточені кінною міліцією, близько двох діб йшли вони у Шаргород. А звідти етапом, вже по першому сніжку — у Вінницю. Судилище йшло довго. Вже Йорданські морози рипіли в підземеллях вінницьких казематів. Та ніхто з п’ятидесяти не визнав своєї провини, не зрікся віри. Мордували, морили голодом, але так і не змогли «пришити» «державної зради». Мужність і відчуття правди у своїх вчинках, незламність всіх, без винятку, підсудних у вірі Христовій велить нашим християнським обов’язком пам’ятати їхні імена: пастух — Яков Мисик, невинно убієнний; мученики, ісповідники за віру православну: священники — Тихон Петринський, Костянтин Жолткевич, Володимир Іллінський, Іван Черняхівський, Віталій Шуляка, Віктор Завадський, Олександр Любинський, Йосип Іванько, Петро Васильківський; юрист — Василь Сумневич; селяни — Василь Садовника, Григорій Сірук, Авксентій Бабій, Трифон Бондар, Август Кашевський; бідняки — Роман Садовника, Тимофій Бондар, Євген Форманюк, Филимон Захарчук, Григорій Бацалай, Федір Собцев, Дмитро Іваніка, Єпістімія Бабій, Єфросинія Набуральна, Іван Дідик, Іван Шлянськовий, Іван Мороз-Гуменюк. Вжахнула всіх смерть пастуха Якова. Його в підземеллі живим загризли пацюки. Мученицькою смертю засвідчив істину пастух. Так нічого і не добившись, обмерзлих та обшарпаних, сорок дев’ять душ вигнали на вулицю. Коли пішки вони придибали від Вінниці до Голинчинець, то на Йосафатовій долині побачили… 16 тисяч хрестів, що знову за зиму з’явилися після майже повної ліквідації «Сафатової долини». Це були вже посланці Середньої Азії та Далекого Сходу, Півночі та Зауралля, куди ще не дійшла вістка про розправу над хрестами. Тільки коли навесні 1924 року було перекрито ходи до Голинчинець і бригади найманців ліквідували (на їхню думку) останнього дерев’яного хреста, слідча комісія відновила свою роботу. Майже ще півтора року йшло слідство. З підсудними було ясно. Достатньо було і свідків. Архіважливим завданням чекістів залишалося знайти христопродавців. Які хоча б як-небудь могли обезславити святе місце... За перегородкою, на дерев’яних лавках тісно розмістилися підсудні — дев’ять священиків і вісімнадцять мирян-заможників і бідняків. Всім їм притаманні мужність і відчуття правди у своїх вчинках, незламність, всіх без винятку, підсудних, вірність, стійкість у Вірі Христовій. Місце головного підсудного — Якова Мисика — порожнє. Його вже нема в живих. Вхід для публіки вільний. Міліція стримує хвилі бажаючих. Так 21 червня 1925 року розпочався у залі Вінницького губернського суду найгучніший на Поділлі тих років судовий процес, що в хроніці тих днів офіційно значився як «Справа про Хрести на Йосафатовій долині». Тільки 1 липня, після 30-годинної наради на вечірньому засіданні було оголошено присуд. У перший день судового процесу з’явився монах Симеон — прямо перед лавкою підсудних у своєму незмінному плащі — волосяниці і сандаліях на босу ногу. Благословивши підсудних, старець голосно заявив: «Дух Святий буде говорити Вашими устами. Амінь». Коли міліція накинулась до нього, старець Симеон перехрестився і… зник. Особливо зневажливо говорив один із «христопродавців-односельців» про юриста Сумневича. Мовляв, найбільша його провина в тому, що він — людина віруюча, хоча закінчив Томський університет, і як це він, Сумневич, що вже три роки при радвладі був нарсуддею, насмілився писати в Харків клопотання про офіційне виділення земельної ділянки під Хрести та будівництво монастиря! Висновок: це — соціально небезпечна для радянської влади людина. Усім присутнім було відомо, що по доносу цього ж односельця чекісти у Харкові в поїзді затримали сина отця Тихона — Олексія Петринського, який був делегований до Москви з вісткою — свідченням на ім’я Святійшого Патріарха Тихона про Явлення Матері Божої з Спасителем на Йосафатовій долині. Дев’ятий день — промови сторін. З виступу громадського обвинувача дізнаємося дійсно приголомшливу цифру. За п’ять місяців 1923 року на Йосафатовій долині побувало більш як мільйон п’ятсот тисяч віруючих. Це більше, ніж все населення нашої теперішньої області. Прокурор Попов у всьому бачить прояви контрреволюції. Він просить суд застосовувати тільки 119 та 120 статті Карного кодексу. Оборонцям суд відводить тільки ранішнє засідання 1 липня. Вони доводили, що у вчинках підсудних немає тих злочинів, що їх передбачають статті Карного кодексу. Так, ст. 120 говорить про використання релігійних обрядів з корисною метою, а ст. 119 передбачає ще й контрреволюційну мету. Між тим дані судового слідства не підтвердили фактів обвинувачення, тим більше зв’язків із закордонною контрреволюцією. Оборонці зазначили, що бути учасником хрестоношення ніколи Карним кодексом не заборонялося і застосовувати відповідну кару немає ніяких підстав. Усі підзахисні потребують не пом’якшення кари, а повного виправдання, — звертаються письмово до суду всі троє адвокатів. Та присуд вже давно підготовлений, як і велить диктатура войовничого атеїзму. Покарання згідно присуду: біднякам — примусові роботи; селянам, юристу і священикам — до 4 років бупру із суворою ізоляцією (термінологія присуду збережена). Священикам і юристу, який завжди захищав селян, після відбуття кари заборонялося проживати на Україні протягом 3-х років, як соціально небезпечним. Пам’ять жива… Прикрашений рушниками хрест при дорозі, що йде на хутір Петровського. Неподалік криничка. Хрест при ній — дерев’яний, небесного кольору. Свічечка — світлій пам’яті Якова — пастуха, невинно убієнного. Дзвони церкви в ім’я святого Димитрія линуть до святої кринички. Побудована з дерева ще у ХІХ столітті, вона є дороговказом до святих місць. Пограбування церкви сельчани не допустили навіть в страшні роки гоніння. Дзвони нелюди з дзвіниці вкрали, а ключів від самої церкви тітка Пистина так і не віддала, хоча сама залишилася з переламаними пальцями на руках і ногах. Помстилися вони і її чоловікові Семену, кращому столяру, що змайстрував першого хреста. Неподалік, вікнами до церкви, хата тітки Насті, учасниці тих подій, єдиної з тих п’ятдесяти, яка сьогодні ще жива. Наново відлили дзвони селяни для своєї церкви на одному з заводів України. Щоп’ятниці біля Святої Кринички вихованець Києво-Печерської Лаври отець Сергій читає Акафіст Чесному Хресту. Учні місцевої школи — у церковному хорі. Школа в селі — навпроти храму православного… Православні свято бережуть святиню Поділля. У свята і в будні йдуть сюди люди вклонитись пам’яті предків, помолитись за упокій душі Якова-пастуха, отця Тихіна, тих вісьмох священників, могилки яких нам невідомі, всіх мучеників за Віру Христову. Вода, освячена Матір’ю нашого Господа Бога Іісуса Христа, цілить дітей і дорослих, повертає жінкам щастя материнства, злагоду в сім’ї. Освячують водою будівлі, а про зцілення тварин розповідають цілі легенди. |
19 june 2009
|
| Close |
